Зі знімальною групою ми вирушили на гору о 10.30 - за півгодини до командного старту, в надії, що зможемо випередити борців. Сходження починається крутим схилом через ліс. Немов природні сходи з під землі вилазять жили дерев. Ми намагаємося ступати кремезним корінням, яке мов жили борцівські тримає і зміцнює кожен наш крок. Шлях на Говерлу - це Борцівський поєдинок. Як і на килимі треба контролювати час, сили, дихання. На оголених, витоптаних тисячами ніг стежинах, кожен, незалежно від віку, ваги, спортивної підготовки, має перебороти себе. Подолати невпевненість, біль, розпач, зневіру. Підйом на Говерлу на початку не здається таким складним, яким є насправді.

  

 

 

Праве вухо майже відразу заклало від перепаду тиску, як в літаку. Об 11.20 ми побачили внизу маленькі "крапки", що стрімко зростають. Ми тільки перетнули "екватор", а лідери сходження - Артем Матяш, Денис Дем'янков, Микола Дараган, Бахтузі Карая, Микола Савченко, вже починають нас обходити. В роті сохне. Вода тільки посилює спрагу. Десь в голові починають свербіти зрадницькі думки: "чи принципово дертися у гору. Можна ж познімати і в процесі." Катерина Пташка, яка тягне камеру і якій теж важко, посміхається: "На Говерлу піднімався Ющенко, невже ми не зможемо?" Чомусь приклад Віктора Андрійовича змушує зціпити зуби і лізти далі.

 

 

Близько 12.00 Матяш вже повертається з гори. На запитання когось із хлопців моторний Артем жваво відповідає: "46 хвилин". Відомо, що хтось із вільників здійснив підйом за 32 хвилини. Поки цей рекорд не побито. Нам залишається ще мабуть чверть. Для репортажу, зупиняю хлопців. Фотографуємось. Ось позаду з'являється Володимир Васильєв. Володя коректно не рве уперед: "треба трохи потерпіти", як завжди спокійно, виважено каже він. І, справді, ти можеш зупинитися, психанути й припинити підйом. Це твоє право. Врешті ніхто не примушує тебе взяти цю висоту. Однак, усвідомлюєш, що це безхребетне рішення може стати найприкрішим у твоєму житті. Ні, борець не може відступити. Дивлюся у слід Володі і розумію, що нерви та емоції - наш головний суперник. Хтось із великих сказав - "Переможеш себе - завоюєш світ." Мені не потрібен світ, тільки б гору цю здолати. Терпіння - це якість, без якої перемогти в боротьбі неможливо. І вміння щоразу долати себе, гартує дух борців, робить їхні слова конкретними, а дії - відповідальними.

 

 

 

Олексій Чекаленко піднімається поряд і пропонує віддати йому рюкзака і вчепитися ззаду за лямки. Піти прицепом. Ця ідея здається мені неприйнятною. Йому теж важко. Але Олексій без жартів продовжує: "Якщо ви впадете, я вас понесу". В ту хвилину важко збагнути, як він збирається тягнути на собі мене стокілограмового, але його проникливий, рішучій погляд, готовність тебе підняти, а самому на колінах повзти, невидимою силою штовхає вперед. Ось назустріч іде незнайома жінка. "Ще трохи залишилося, - підбадьорює вона. І вже позаду чую: "Ще години дві..." Від цього жарту стає геть кепсько.

 

  

Близько 13.00 ми дістаємось гори. На вершині відчуваємо радість і полегшення. Ми й не здогадуємося, що сходження, це теж робота. Причому нелегка. Головне - ми не звернули. Дистанцію витримали всі. Димитрій Тимченко пригощає тонізуючим чайком і той ковточок незабутнього напою вгамує спрагу й допоможе врешті дістатися бази. Легкий вітерець освіжає наші голови, а плечі та шию ніжно покусує яскраве, Карпатське сонце. Селфі, посмішки і дивна думка, чи зайду сюди ще колись? До водоспаду я не потрапив. Але коли зайшов у знайомий лісочок пішов правіше на "голос" річки. Там знайшов місце "по коліно". Роздягнувся повністю і ліг блаженно у ту купель цілющу, як змучений ведмедик

 

 

 

...Черговий рубіж взято. Адже попереду на нас чекають нові перемоги, й нові вершини. А в світі, як писав Володимир Семенович Висоцький, немає таких вершин, яких неможна підкорити! Щасти вам, борці!

 

 

 

P.S.: І ось, сьогодні, вдосвіта, коли вже майже закінчив цей матеріал, забув на радостях його зберегти, і, раптом, весь текст який народжував близько двох годин - пропав. Не стану описувати мій стан. Терпіння про яке я так натхненно писав зникло і ті емоції-піранії почали мене безжально шматувати. Тоді я сів за екран і почав з нуля, друге сходження на "Говерлу". Цього разу "піднімався" півдня. Лізли підступні думки: навіщо мучатися, виклади фотки та й все. Але в душі стукали слова - треба потерпіти... 

 

 

 

 

Автор статті: Олександр Пастухов