Руслан Алманов: «Мрію, щоб мої діти виросли порядними людьми»

Цю розмову з президентом Одеської обласної ФГРБ Русланом Отарієвичем Алмановим, який докладає неймовірних зусиль для збереження борцівських традицій в Одесі та розвитку греко-римської боротьби на півдні країни, ми записали дещо раніше. Новина, що Руслана Алманова, нещодавно було вшановано почесною нагородою - медаллю Української Православної Церкви Святителя Іннокентія Одеського "II ступеня" - за заслуги перед Одеською Епархією Української Православної церкви, наштовхнула на думку, що Бог завжди піклується про тих, хто дбає про інших. Руслан Отарієвич почувається щасливим, коли робить добро для людей і рідного міста. 

Р.О. Алманов

Він любить дітей, боротьбу, друзів і насправді є доброю, відкритою людиною з великим серцем, яка завжди готова прийти на допомогу…

- Розкажіть про свій шлях. Як ви стали борцем?
- До залу боротьби на Михайлівській мене привів мій двоюрідний брат. Перший раз я потрапив на тренування, яке проводив Костянтин Костянтинович Пульчо, в далекому 1991 році. В залі було холодно, однак відчув батьківське тепло тренера, який з увагою і любов’ю ставився до кожної дитини. Мене здивував той факт, що діти мали можливість тренуватись безкоштовно.

К.К. Пульчо

Боротьбою займався три роки. Моїм найвищим досягненням є звання чемпіона Одеської області. На чемпіонаті України став п’ятим. Потім в 1994 році в мене захворів тато, і в 13 років мені довелося припинити тренування: був змушений йти заробляти гроші на 7-му кілометрі (Великий оптовий ринок) для того, щоб підтримати сім’ю.

В 16 років я почав заробляти нормальні гроші. Костянтинович кликав мене весь час, але фізично важка праця не залишала часу для тренувань. Хоча, коли випадала можливість, завжди старався навідатися до свого вчителя. Костянтин Костянтинович був людиною унікальною. Він завжди дбав про інших і старався комусь допомогти. Пам’ятаю, зайшов привітати його з днем народження і подарував 300 доларів. Костянтин Костянтинович подякував і рушив у бік роздягальні. Я пішов за ним, щоб привітатися з хлопцями. Заходжу в роздягальню і бачу, як Костянтинович по сто доларів роздає борцям. Питаю: «Що Ви робите?» Відповідає: «Їм гроші більше потрібні». Дістаю знову гроші: «Це Вам заберіть додому.» Каже: «Руслане, я розберусь» і гроші не взяв. Такою доброю, безкорисливою людиною був Костянтин Костянтинович Пульчо. Все, що я йому дарував, він роздавав дітям. Сьогодні ні для кого не є секретом, що наші ветерани Ванік Єранесян та Месроп Сісоян і багато інших пройшли через його дім. Він забирав їх до себе, вони рік-два жили в нього, тренувались, зростали, мужніли, потім він знаходив для них гуртожитки і вони переїжджали. Тьотя Люба – його дружина – годувала хлопців, прала їм речі, відправляла до школи. Для багатьох моїх однолітків тьотя Люба була як друга мама. Кожна дитина в цій родині почувала себе як рідна.

- Що надихає Вас в наш непростий час підтримувати борців?
- Таким був мій тато. Мій батько Отарі Алманов допоміг у житті дуже багатьом людям, і Костянтину Костянтиновичу також. Всі греки, що їхали до Одеси наприкінці 80-х – на початку 90-х, приходили до батька, і він старався кожному чимось зарадити – комусь знайти житло, комусь допомогти працевлаштуватись. Напевне, схильність допомагати іншим передалась мені генетично. Мого батька не стало в 2004 році, але вже з 2003 року у мене почали з’являтися відзнаки за підтримку боротьби та борців.

 Р.О. Алманов з батьком

В 2007 році у Вірменії проходив чемпіонат Європи серед борців із вадами слуху. Тоді з фінансуванням було скрутно, і я повністю сплатив за дорогу та проживання команди. Багато хто з одеситів тоді стали чемпіонами і на прес-конференції, де стояли наші ветерани, я був серед них наймолодшим, мені було 27 років. Костянтинович з пафосом оголосив, він любив усе особливо прикрасити: « …І особлива подяка – нашому генеральному спонсору, Заслуженому майстру спорту СРСР…» Я мало не впав. Мені вже виходити не хотілось. Кажу: «Костянтиновичу, мені було 11 років, коли розвалився Радянський Союз. Який я Заслужений Майстер спорту?!» «Ні, - каже, - ти для мене вище за Майстра! Якби міг написати ще краще, написав би!»
Для мене боротьба – насамперед діти! Взагалі вважаю, що спорт – це прекрасне захоплення для дитини! І величезну роль в цьому виховному процесі відіграє особистість тренера. У мене був прекрасний тренер – Костянтин Костянтинович Пульчо. Боротьба подарувала мені багато друзів. І я маю бажання допомагати цьому виду спорту. Боротьба навчає розуміти інших, виховує дисципліну, відповідальність, наполегливість, зміцнює не тільки фізично, а й виховує прекрасні людські якості. Завжди кажу своїм дітям: ви маєте думати не лише про себе, а й намагатися підтримати інших – простягнути вчасно руку допомоги, або втішити порадою.

Моє життєве кредо – якщо у тебе є більше, ніж у когось, не роби паркан вищим, а роби ширшим стіл.

Багато хто мене запитує: «Навіщо ти це робиш? Яка тобі від цього користь?» Люди просто не вірять, що я цим займаюсь заради внутрішнього задоволення. Але з бюджету я гроші не отримую. В депутати не йду. Я просто розумію, що наша країна, дякуючи політикам, на жаль, в такому стані, що, якщо такі люди, як я, не будуть допомагати, цей вид спорту просто зникне. Така ж ситуація є і в інших видах спорту. Мій близький друг є віце-президентом Федерації синхронного плавання. В цьому році на Чемпіонаті Європи команда дівчат Одеської області посіла 2-е місце. Він все тягне сам. Держава, зрозуміло, допомагає, останнім часом стало краще, але переважно все роблять друзі, які переживають за майбутнє українського спорту і яким не байдуже, що буде з нашими дітками завтра.
- Впевнений, у Вас є багато друзів, які Вас розуміють, підтримують…
- В мене, справді, багато друзів. Це Вася Єремєєв, Іллюша Голанд, Денис Бобровнік, Трифон Антов. Завдяки підтримці друзів ми намагаємось розвивати боротьбу в Одеській області. Саме дякуючи письмовим зверненням Трифона Антова, обласна рада фінансує з бюджету ремонт залу боротьби на Михайлівській. За державні гроші ми зробили проект реконструкції та розширення цього залу. Іллюша Голанд, коли потрібно, готовий фінансово допомогти. Інша річ, що я така людина, не часто піду просити. Але коли сильно треба, телефоную, і мені, як правило, ніколи не відмовляють. Завжди готовий прийти на допомогу Андрій Макартумян. Також нам допомагає Укрбудінвестбанк. Банк хороший, і люди прекрасні! Хотів би подякувати керівництву банку, яке завжди підтримує наші ідеї і йде нам назустріч.
- Ви заохочуєте перспективних борців і не забуваєте про тренерів…
- Звісно, допомагаю тренерам. Але намагаюся помічати, хто як працює. Коли бачу, що в когось є результат, – винагороджую, коли хтось з тренерів звертається за допомогою, ніколи не відмовляю. Бо розумію, що тренерам сьогодні прожити на зарплату важко, тим більше утримувати сім’ю.


- Які у Вас плани?
- В мене є декілька бізнес-проектів, якими серйозно займаюся. Люди, які знають мене багато років, розуміють: якщо в мене все буде добре, то і в них буде все гаразд. В мене є проект великого сучасного спортивного комплексу, який хочу збудувати на своїй території. В мене є задум створити в Одесі велику базу – виставково-концертний зал. Із готелями, тренажерними залами, басейнами, спортивними залами. Якщо зумію реалізувати цей проект – це буде на всю Україну. Адже Одеса – велике курортне місто і тут на березі Чорного моря можна проводити для відпочиваючих не тільки естрадні мега-шоу, а й спортивні заходи світового рівня. Чому в нас в Україні не проводять чемпіонати Європи та світу? Не вистачає готелів. В Києві збудували «Хілтон», думаю, кияни можуть забрати проведення якогось чемпіонату світу. Наш попередній президент Одеської ФГРБ - Олександр Михайлович Галицький зробив дуже багато. Він провів в Одесі чемпіонат світу серед ветеранів і чемпіонат Європи серед кадетів. Одесу тоді відвідали дуже багато зірок світової боротьби. На жаль, Олександр Михайлович пішов від нас. Так сталося, що він набрав мене за пару тижнів до смерті і сказав: «Руслане, збирай нараду. Я хочу, щоб ти став президентом Одеської ФГРБ».

Для мене, немає різниці кому допомагати. Два роки тому до мене звернулись наші дефлімпійці-борці щодо підтримки дівчини, яка була чемпіонкою світу з плавання серед сліпих і зламала руку: «Не вистачає на операцію 17 000 гривень, чи можете дати хоч якусь суму?» Такі моменти найбільше вбивають: чому чемпіонка світу, яка травмувалась, сама повинна шукати собі гроші на операцію?! Я дав 17000 і побажав їй якнайшвидшого одужання. І я чудово розумію: якщо я не буду цього робити і все покину, більше нікому, на жаль, це не буде потрібно.... 

- У вас троє дітей?
- Так. Старшому Отарі, якого назвав на честь тата, 12 років. Середньому Давиду – 10, а донечці Іларії 5.

Донечка займається художньою гімнастикою, Давид – вокалом і великим тенісом, а старший – греко-римською боротьбою. Крім того, Отарі любить математику, літературу, багато читає і сам пише твори. Намагаюся ні в чому не обмежувати дітей і дати їм по максимуму знань, можливостей, щоб вони виросли гідними людьми. Для мене буде найбільший подарунок в житті, коли в років у сімдесят, дай Бог дожити до цього віку, я буду йти по вулиці і почую за спиною: «Ти Отарі, знаєш? Це його тато пішов!» Буду щасливий, якщо знатиму що мої діти виросли достойними, порядними людьми і я недарма прожив цей вік!»

Розмовляв: Олександр Пастухов




comments powered by HyperComments